Штамп у паспорті – політика білоруської влади без пояснень. Фото – Олександр Карпюк

Ніч у потязі №86 “Київ-Мінськ” обірвалася для мене раптово. “Непропуск” – вердикт молодого білоруського прикордонника, який перевіряв мій паспорт на білоруському кордоні. Напередодні мені не без труднощів вдалося дістати квиток на цей потяг аби відвідати родичів в Мінську на новорічні свята. Останні чотири місяці навчаюся в США, тому планував цю поїздку ще влітку. Здається, я призабув нелюдські реалії диктатур.

Перші десять хвилин не вірю в такий розвиток ситуації, тому навожу з десяток причин, чому зранку маю опинитися на залізничному вокзалі столиці Білорусі. “Я вам повторяю, в Минск вы не поедете, причину мы не знаем”, – голос білоруського прикордонника остаточно зганяє з мене залишки сну.

О 2.00 ночі другого січня опиняюся на вулиці з “собранными вещами на выход” на станції Терюха – пункті в’їзду в Республіку Білорусь. Заспокоюю себе, що не перший, чия поїздка з Києва до Мінська завершується вночі висадкою з теплого купе в морозну ніч без зайвих пояснень. Негласно в чорних списках білоруської влади – до 100 тисяч прізвищ пересічних людей. Офіційно про чорні списки в Білорусі не говорять.

З потяга мене супроводжує дівчина прикордонниця. Ми йдемо морозним повітрям до одноповерхових будівель прикордонної застави. Будівлі у майже цілковитій пітьмі нагадають чи-то бараки чи-то будиночки будівельників. На віддалі стоїть туалет – на нього вказують знаки М і Ж. Певно, побут тут не змінювався впродовж останніх років тридцяти.

Перепитую в прикордонниці, чи я перший, кого не пустили у цьому році. Вона каже – ні, не перший. На календарі – друга ніч нового 2013 року. “Когда же вы будете жить в нормальной стране?” – перепитую в моєї провожатої. “Не в скором времени” – напівголосно відповідає вона.

Білоруські прикордонники доволі миролюбиві. На їхню думку, вони просто виконують свою роботу. Припускаю, невидима рука білоруського КГБ керує ними як сліпим інструментом чужої волі. Тільки це складно було б пояснити моїм родичам. Останній мій приїзд до Білорусі був у липні. Впродовдж останніх 30 років щороку їздив в Білорусь, законів не порушував, ніколи не було жодних проблем з перетином кордону.

Набираю цей текст на лептопі, сидячи в адміністративній будівлі прикордонників. З мене не спускають очей, кожен мій крок під контролем. Переді мною стійка за якою сидить черговий. Навпроти – Уголок информирования, на дошці – десятки пухких обличь офіційних осіб, відчуття совка. Водночас серед прикордонників – переважно молоді люди до 40 років. Дівчата на службі доглядають за зовнішністю.

“Молодой человек, вы там свое пишете?” – вяло перепитує черговий. Так, своє, відповідаю. Я намагаюся поводитися невимушено, жартувати аби роздивитися за їхніми посадовими масками людей. Перепитую, чи є в них Інтернет. Відповідають, звідки в лісі Інтернет. Помічаю двохповерхові ліжка в підсобці, де ночують прикордонники.

Мій паспорт не віддають вже пів години. “Где мой паспорт и билет?” – питаю у прикордонника. “У старшего смены”. Я не чую і перепитую – “У старшего следователя?” – “Нет, у старшего смены, это не одно и тоже”.

Паспорт вони віддадуть вже тільки в дизелі, у якому зранку мене відправлять в Україну. У паспорті – синій штамп “Уезд забаронены”. При цьому жодного документу, чому заборонили в”їзд в Білорусь не нададуть. Перепитую, чи можу знову спробувати в’їхати аби побачити своїх родичів, Кажуть, що не знають, термін заборони може закінчитися й за кілька днів або ж тривати місяцями. “Мы ничего не знаем” – типова відповідь. Частина прикордонників не вірить в систему, на яку вони працюють. Це стає зрозумілим після чотиорьох годин перебування на їхній території.

Мене переводять в кабінет, що нагадує навчальний клас. Вузенька кімната з двома рядами парт з догори перевернутими стільцями. Перед розташуванням у ньому, прикордонники перевіряють, чи немає нічого у шафі. Певно, аби я нічого не вкрав. На одній з шаф висить амбарний замок. Увесь час за мною наглядають то один то двоє прикордонників. Тут я проведу решту ночі. Пропоную білорусам частуватся цукерками, які віз родичам. Ті відмовляються.

“Девушка, а можно чая попросить?”, – питаю в прикордонниці, яка заглянула на кілька секунд в приміщення. На кілька секунд вона затримується в дверях, недовірливо дивиться, але зрештою каже “хорошо”. За кілька хвилин приносить чашку з чорним чаєм з пакетика. І попереджає – “вода не очень”. Я перепитую, що не так з водою, мені пояснюють, вода не привізна, а з місцевої колонки. Надворі мінусова температура, в кімнаті не більше +13. за чотири години перебування поступово замерзаєш.

У Посольстві РБ у Києві консул порадив звертатися до Посольства України в Мінську щодо з’ясування причин, чому мені заборонений в’їзд. Фото – Олександр Карпюк

Навчаючись в американському вузі як стипендіант програми імени Фулбрайта, мені доводиться робити презентації про пострадянські реалії та ситуацію з медіа. Освічені американці цікавляються іншим світом, так вони намагаються зрозуміти чуже. За тиждень у мене буде змога нагадати зайвий раз моїм професорам про останню диктатуру в Європі. Диктатуру, де колючий дріт, чорні списки для пересічних громадян та руйнування cімейних зв’язків возведені в ранг державної політики.